Типології особистості. Вступ: чому їх так багато і жодна не «правильна»
Якщо почати гуглити типології характеру, швидко стає, зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Юнг ділить людей на інтровертів і екстравертів. Кречмер — на пікніків, атлетиків і астеніків. Фромм каже про рецептивний і ринковий характер. Айзенк малює графік з двома осями. І кожен автор пише так, ніби саме його схема — остаточна.
Це не так. І варто сказати це прямо, перш ніж заходити в саму серію.
Типологія — це не рентген особистості. Це інструмент, який автор створив під конкретне завдання. Кречмер був психіатром і дивився на зв’язок тіла й психічного захворювання. Фромм — соціальним психологом і питав, як економічна система формує характер маси людей. Юнг — аналітиком і шукав, куди людина спрямовує психічну енергію. Кожен з них узяв реальність, яка складніша за будь-яку схему, і зрізав з неї те, що не стосувалось його питання.
Тому коли хтось каже «я класичний шизоїд за Кречмером і водночас екстраверт за Юнгом» — тут нема протиріччя. Це два різні розрізи одного й того самого людини, зроблені різними інструментами під різними кутами.
Звідки взагалі взялась ідея ділити людей на типи
Спокуса розкласти людей по шухлядках старіша за психологію як науку. Ще Теофраст, учень Аристотеля, писав короткі портрети — скупий, підлесник, базіка — просто спостерігаючи за афінянами на вулиці. Гіппократ і пізніше Гален пов’язали темперамент з рідинами тіла — так з’явились сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік, терміни, які досі живуть у побутовій мові, хоч медична теорія за ними давно мертва.
Аж до кінця дев’ятнадцятого століття це були переважно філософські й побутові спостереження. А потім психологія й психіатрія почали формуватись як окремі дисципліни, і кожна школа принесла свою мову для опису того самого — стабільних відмінностей між людьми. Психоаналіз — свою, конституційна медицина — свою, експериментальна психологія Айзенка — свою.
Чому в цій серії буде саме такий набір авторів
Я візьму дюжину класичних типологій — від Кречмера й Фрейда до Айзенка і Шострома — не тому що вони вичерпують тему, а тому що разом вони показують кілька зовсім різних способів дослідження характеру:
Тіло як ключ до психіки — Кречмер і Шелдон. Дитячий досвід, що застигає в дорослому характері, — психоаналітична традиція від Фрейда. Внутрішня структура психіки й куди тече енергія — Юнг. Соціальний контекст, що ліпить характер, — Фромм і почасти Адлер. Стратегія виживання серед людей — Хорні. Риси як вимірювані величини — Олпорт і Айзенк, місток до сучасної науки про особистість. І окремо — прикладна річ: типи маніпуляції за Шостромом, які добре видно в живому спілкуванні, а не тільки в теорії.
Що з цим робити практично
Не варто шукати «свій єдиний тип» і зупинятись на ньому. Кожна типологія — це одна лінза. У Кречмера ви можете впізнати свою конституцію й пов’язаний з нею темперамент. У Хорні — свою звичну стратегію в конфлікті. У Фромма — те, як економічний тиск часу сформував ваш спосіб ставитись до людей і речей. Це не суперечливі діагнози, а різні зрізи однієї й тієї самої людини.
Далі в серії — по одній типології за раз, з історією виникнення, суттю ідеї і тим, як це можна впізнати в собі й у людях навколо.