Розбите серце
Холодна сталь цілує скроню. Твою скроню. Мить розтягується у вічність.
Твої очі, колись сповнені зірок, тепер дивляться в мої — бездонні, чужі. Де загубилася та іскра, що запалювала всесвіти в наших серцях?
Пістолет. Моя рука. Наша любов, що перетворилася на зброю.
Я не боюсь. Не металу, не пострілу, не смерті. Бо найстрашніше вже сталося — ти перестав бути “моїм”, а я — “твоєю”.
Час завмер. Світ навколо розсипався, як картковий будиночок. Залишились лише ми — два уламки колись єдиного цілого.
“Ми”… Яке тепер пусте це слово. Колись воно вміщало всі наші мрії, плани, надії. Тепер — лише гірка насмішка долі.
Чому, любий? Чому твоя рука, що колись витирала мої сльози, тепер готова випустити кулю в моє серце? Хіба ж воно вже не твоє?
Кричу в порожнечу, в космос, у вічність: “За що?!” Але у відповідь — лише мовчання. І твої очі, холодні, як сталь пістолета.
Наше “ми” помирає. Повільно, болісно. З кожним ударом серця, з кожним подихом. І цей біль — гостріший за будь-яку кулю.
Але знаєш, що найстрашніше? Не пістолет. Не зрада. А усвідомлення, що після цієї миті “ми” більше ніколи не буде. Ніколи.
І ось я стою. На уламках нашого кохання. З пістолетом біля скроні. І єдине, що я відчуваю — це безмежна самотність.
Бо як жити далі, коли половина твоєї душі раптом стала ворогом? Як дихати, коли повітря більше не наповнене “нами”?
Світ завмер. Чекає. І я чекаю. Пострілу? Прощення? Дива?
Але дива не буде. Є лише ми — двоє чужих людей, з’єднаних пістолетом і спогадами про кохання, яке колись було сильнішим за смерть.
А тепер… тепер залишилася лише порожнеча. І питання без відповіді, що кричить у вічність: “Чому?”
#РозбитеСерце #ОстанняМить #КоханняІСмерть